|
|
Що таке демократія? Частина 1. Спроба нетипового аналізу |
|
 Тепер вже всі напевно знають, що сам термін „демократія” походить від грецьких слів, поєднання яких означає "владу народу". Звичайно в якійсь мірі ми можемо говорити про наявність такої влади в більшій чи в меншій мірі в різних країнах світу, але чи дійсно вдається її реалізовувати, чи може все-таки в більшості випадків, навіть в найбільш розвинутих країнах західного світу, насправді вона виконує зовсім інше призначення, яке вперше зі всією серйозністю повстало перед світовим співтовариством і владою різних країн після подій жовтневої революції 1917-го року? Тобто може насправді мова йде лише про одне - створити такий механізм, єдиним справжнім призначенням було би лише одне - вчасно "випускати пару" народного невдоволення - так, щоб не доводити до нових повстань, революцій і воєн? Дуже часто говорять про те, що для того, щоб запобігати такому розвитку подій, чи для того, щоб держава розвивалася повноцінно і сильно, і залишалася стабільною за будь-який умов – потрібно просто знати бажання і прагнення свого народу, кажуть навіть про якийсь „зворотній зв’язок” між владою і народом. Або з іншого боку – говорять про людину як про біологічну істоту, можливо тільки трохи більш складнішу і розумнішу, ніж тварина, а всі проблеми розвитку держави і суспільства вбачають саме в такому „тваринному” походженні людини. А проте і одне, і друге насправді не зовсім так – і якщо вже й говорити про такі поняття, то напевно слід були би звернутися до тієї сфери знань, звідки вони і запозичені. І тому навіть якщо говорити про необхідність рівноваги між прагненнями народу та його владної еліти, як про це часто кажуть прихильники соціальних наук, то навіть тоді, щоб зрозуміти за яких саме умов така рівновага можлива і які цілі насправді переслідує кожна зі сторін, напевно спочатку дійсно треба глянути на процес демократії виходячи зовсім з інших принципових понять - не політології, а системи управління, як в техніці, та еволюції, як в біології.
І. Державна влада як система управління
Отож говорячи про демократію як про систему влади, з технічної точки зору ми можемо розглядати її як звичайну систему управління. В той же час будь-яка система управління буде ефективно виконувати своє призначення лише при виконанні кількох наступних умов:
1) можливості сприйняття і оцінки зовнішньої (стосовно того, що до цієї системи не відноситься, але бажано і внутрішньої також – для перевірки функціонування самої системи) інформації;
2) наявності ефективного механізму її аналізу - тобто можливості послідовного порівняння теперішнього стану середовища з кількома попередніми та прогнозування можливості його подальшого розвитку;
3) можливості здійснювати певні вчинки (діяти) – або пасивно реагувати на зміни зовнішнього світу, або самому робити щось таке, що змінювало би середовище в бажану сторону;
4) можливості оцінки впливу своїх дій (вчинків) на подальший розвиток ситуації;
5) прийняття нових рішень - зміни поведінки, визначення тривалості дії чи її закінчення.
Можливо якийсь спеціаліст по системах управління описав би ці завдання більш детально, але зараз нам це не настільки важливо, нас цікавлять хоча би основні структурні елементи системи державної влади - коли вже не має принципового значення те, хто саме є її основним керівником і про який саме державний устрій йдеться. І розглянемо спочатку можливість виконання всіх перерахованих пунктів застосовно до того утворення, яке ми і розуміємо під словом „держава”, чи „державна влада”. Ну що ж - будь-яка політична влада, яка на даний момент керує державою, в основному може забезпечити виконання всіх цих функцій:
1) для оцінки зовнішньої інформації кожна держава має своїх чиновників, які закидають її найрізноманітнішими звітами, вона створює статуправління та податкові адміністрації, займається зовнішньою розвідкою і дуже часто – шпигуванням навіть за своїми власними громадянами, а іноді навіть створює спеціальні органи і для контролю діяльності своїх же чиновників і складових елементів самої системи державного управління;
2) аналіз - теж без проблем - здебільшого його здійснюють або державні чиновники вищого рангу, або вони залучають для цього спеціальні аналітичні центри чи цілі штаби, як-от в Міністерстві оборони;
3) можливість діяти – влада може приймати та впроваджувати закони, які би регулювали діяльність громадян, в неї наявні силові структури, які слідкують за їхнім виконанням, нею видаються розпорядження та підзаконні акти, обов’язкові для виконання, іноді навіть аж до застосування фізичної сили (армії та міліції) чи обмеження прав і свобод своїх громадян – або майнових – накладання штрафів чи конфіскації частини їхнього майна, або обмеження свободи волі чи пересування (ув’язнення);
4) Ну, це теж можливо - контроль виконання прийнятих рішень, хоча здебільшого саме ця частина і шкутильгає в кожній системі держвлади, і вже тим більше в Україні, коли контроль за виконанням рішень здебільшого покладають на тих же людей, хто їх і має виконувати;
5) А ось це вже цікаво - бо залежить переважно від тих цілей, які ставить перед собою держава і її керівники. Тобто коли після прийняття рішення контролюється вже не просто його виконання, але й наслідки, які приносить таке його виконання, тобто те, як впливає виконання цього рішення на загальну зміну ситуації в ту чи іншу сторону. І вже аж після того приймається нове рішення стосовно того, що робити далі і чи робити взагалі, чи шукати нове рішення і виконувати вже щось інше. Тобто таким чином вибирається якийсь стратегічний курс розвитку держави і перевіряється правильність та можливість впровадження теоретичних ідеологічних установок та програмних цілей.
Ну а тепер давайте глянемо, що саме з усього вищеперерахованого може здійснити народ - як джерело влади за визначенням демократії, чи може він забезпечити виконання хоч якихось з цих завдань?
1) Сприйняття інформації - і це тут же перше слабке місце. Звичайно стосовно свого власного життя, порівнявши його з тим, як ти жив ще вчора, це можливо. А от трохи в більшому масштабі...? Може хтось інший, якась інша країна живе краще ніж ти, а тобі цього не кажуть - як в часи Союзу, коли весь світ давно пішов вперед в своєму розвитку, а нам про це не говорили? Може навіть твій сусід чи інша частина твоєї власної країни живе зовсім по-іншому? В усякому разі зрозуміло, що при вмілому використання ЗМІ та вмілому проведенні інформаційної політики, як це часто і буває, тут цілком можна нав’язати людям таку думку, яка вигідна комусь зовсім конкретному - саме тому, хто і має вплив на ці ЗМІ, владі фінансовій чи політичній.
2) Далі ... аналіз? Народ, як маса в основі своїй неоднорідна, навіть маючи повноцінну інформацію далеко не завжди може її правильно оцінити - і в більшості випадків просто прислухається до оцінок інших, здебільшого цілком конкретних людей, яким вдалося раніше заслужити його авторитет. Зрозуміло що і тут поля для маніпуляцій більш ніж достатньо. Звичайно в країнах з розвинутою демократією і зі сторічними традиціями завжди існує певна частина громадян, яких можна віднести до духовної чи інтелектуальної еліти - тих, хто не зраджує своїх принципів і думці кого дійсно можна довіряти, якщо тільки вони самі не будуть введені в оману тим чи іншим чином.
3) Можливість діяти. Ой-ой-ой!!! Це ще слабше місце. Так, можна просто жити, але чи має народ хоч якісь реальні можливості впливу на владу і на ті процеси, які остання віднесла до своєї компетенції? Ну хіба що раз на скількись років прийти на вибори, бо все інше здається більш ніж проблематичним і багато в чому навіть набагато слабшим, ніж в такі тоталітарні радянські часи - де хоча би на листи опубліковані в газетах вимагалося обов’язкової реакції влади. Тепер немає навіть цього. Є, правда, право на проведення мітингів і демонстрацій - але насправді воно служить лише єдиному справжньому призначенню демократії - випусканню накопиченого невдоволення, тому що як показує практика - ніяких наслідків здебільшого всі ці демонстрації не дають - достатньо пригадати теперішній досвід Угорщини та зовсім недавній - Франції. І в кінцевому результаті всі ці прояви народного невдоволення можуть мати вплив лише в двох випадках - або коли доходять до тієї межі, за якою правляча еліта пригадує події 1917-го року і починає шукати шляхів запобігання такому розвитку подій, або - лише при наближенні чергових виборів.
4) Можливість оцінки впливу своїх вчинків - це теж складно. Тут, звичайно критерій оцінки надзвичайно простий - чи ми стали жити краще вже тепер, і чи збільшилися наші можливості досягнути чогось більшого в майбутньому. Проте проблема тут полягає в іншому – в тому, що далеко не завжди, а точніше майже ніколи не вдається зрозуміти послідовність подій і взаємозв’язок між ними, щоб зрозуміти які саме з теперішніх подій стали наслідком НАШИХ вчинків, а які - впливу ІНШИХ факторів – чи то природного перебігу подій, чи то діяльності влади, яка дуже часто спеціально може захотіти ввести в оману власний народ задля власної вигоди чи збереження займаного становища.
5) А ось про це не доводиться говорити майже зовсім. Власне останній пункт найцікавіший - тому що мав би відповідати тому, що в техніці і називається "зворотнім зв’язком" - тобто коли якась система управління в процесі виконання дії коригує її в ту чи іншу сторону, підсилюючи її (додатній зворотній зв’язок), або послаблюючи (від’ємний). Але біда в тому, що ні в одній сучасній демократичній системі світу, ні один народ не має такої можливості - тривалого впливу на владу і тим більше можливості коригування такого впливу ... тому ні про який зворотній зв’язок практично не йдеться взагалі... Хіба що спробувати зрозуміти, за кого ти проголосував на виборах минулий раз, зробити з того якісь свої висновки і мовчки чекати наступні роки до наступних виборів...
Ось так, і з такого порівняння можливостей влади і народу можна зробити тепер як мінімум два серйозних висновки:
1. Якщо говорити про систему демократії, то в загальному можна сказати що саме як система вона повністю ще ніде так і не сформована - за тим рідким винятком місцевого самоуправління та громадських організацій, які хоч трохи розвинулися в Європі.
2. Ефективність такої навіть не до кінця розвинутої системи напряму залежить від повноти інформації про розвиток справ в своїй державі, в інших, сусідніх чи схожих державах - про це часто говорять як про свободу слова та від наявності людей, здатних провести повноцінний аналіз подій, що відбуваються, та донести свої думки до народу - при умові що вони теж не будуть користатися такою довірою народу до себе або для власних корисливих цілей, або не будуть служити наявній владі чи переслідувати такі ж цілі як вона. Останнє вже забезпечується двома факторами - наявністю недержавної (саме тому Радянський Союз так прагнув поставити інтелігенцію і навіть церкву на службу державі) духовної та інтелектуальної еліти - вчених, письменників, священників, та наявність політичних сил, які переслідують інші цілі, ніж теперішня влада - наявність справжньої опозиції.
ІІ. Еволюційний розвиток людини та суспільства.
Звичайно в теперішніх умовах навряд чи хто зможе серйозно говорити про теорію Дарвіна в її чистому вигляді і навряд чи багато людей повірить в походження людини від мавпи шляхом природного добору. Але разом з тим, ми тепер вже не можемо заперечувати еволюції в її часткових проявах. Мутують і видозмінюються комахи і віруси, нижчі і вищі тварини і навіть, частково, і людина - наприклад її здатність до сприйняття різних хвороб. Так і в розвитку суспільства - те чи інше суспільство завжди вирощує певний тип людей - як породила їх, наприклад, радянська система – людей несамостійних і залежних, хай хоч іноді дуже часто і справді достатньо освічених. Тобто в такому випадку і наступна еволюція людини і розвиток всього суспільства – тобто і еволюція біологічна, і суспільна вже починають залежати від того, в яких саме умовах живуть люди, якою є їхня державна система і як саме побудована система влади, яка керує їхнім життям.
Тому говорячи про еволюцію в загальному, перш за все треба говорити про те, що людина складається мовби одночасно з кількох частин, умовно – душі і тіла, і живе серед інших людей. І тому виходячи з цієї точки зору можна говорити про три види еволюції:
а) духовну;
б) суспільну;
в) біологічну.
Про духовну еволюцію ми поки що промовчимо, це поки що трохи складно для нашого розуміння, а от про дві інших можна і поговорити. І почнемо з кінця.
1. Біологічна еволюція людини
Основні принципи біологічної еволюції кожен з нас мав би пам’ятати ще з часів свого навчання в школі, це природній добір - боротьба за виживання і продовження роду. Ті особини (чи навіть цілі види), яким вдалося вижити і дати при цьому потомство, яке успадкує їхні основні риси, і визначають майбутній розвиток всього виду. Але це ще не все - основою такої боротьби за виживання є наявність видозмін виду - мутацій, так що в межах одного і того ж виду існують особини з до певної міри відмінними властивостями і здібностями. Якщо такі їхні видозміни виявляються більш сприятливими і відповідають загальному розвитку світу - то такі особини отримують більше можливостей для виживання. Тобто основою біологічної еволюцій повинен бути природній добір - боротьба за виживання, конкуренція всередині одного виду та здатність до продовження роду при умові наявності повноцінного джерела мутацій.
А тепер хоча би коротко глянемо на те, як така еволюція могла би здійснювати при різних державних устроях:
1. Християнство.
При всій своїй позитивній суті в моральному плані, воно мало і має один різко негативний еволюційний наслідок - коли люди, які прагнуть духовного розвитку, вважають за необхідне для себе або йти в монахи, або ставати священиками. І якщо в православ’ї останнє ще не так трагічно, то в католицизмі це означає те ж, що і монашество - відсутність дітей. Ні про який еволюційний добір, природньо, тут вже і не йдеться - кращі люди просто вмирають, не залишаючи потомства.
2. Нацизм.
Дуже часто саме його вважають державним устроєм, в якому принцип природного біологічного добору був возведений в ранг державної політики. Але ... давайте проаналізуємо його, виходячи з наших уявлень:
1) „природній” добір - значить добір здійснюють умови зовнішнього середовища, природа. В німецькому нацизмі це робив чиновник, який вирішував кого вважати євреєм, циганом, чи представником такої національності, яка підлягає знищенню, чи такою неповноцінною людиною, якої на його думку необхідно позбутися для майбутнього розвитку держави, кого знищити, а кого - ні, кого вбити, а кого залишити жити. Де ж тут природа, як механізм відбору?
2) виживання визначалося не тим, щоб виживали кращі, розумніші чи сильніші, а в першу чергу наступними факторами:
- відсутністю конфліктів з владою (служіння їй);
- наявністю "правильної" крові.
3) знищувалися представники інших, неарійських націй, психічно хворі і іноді навіть інваліди - як відходи еволюції. В той же час саме або відхилення від норми в межах однієї нації, або кров інших націй і служить основою видозмін-мутацій - джерела еволюції.
Звичайно важко тепер достовірно сказати, до якого саме розвитку світу чи окремої країни могла привести в результаті така державна система, але безсумнівним є одне – сам принцип природної еволюції при такому устрої був порушений в самому корені і знищуючи представників інших націй та своїх власних, „неповноцінних”, як вони вважали, людей, керівники тієї держави привели би в майбутньому її до ослаблення, деградації і наступного виродження, навіть не кажучи про всі ті негативні наслідки, які вона принесла іншим країнам.
3. Сталінізм та подальший розвиток комунізму.
Ця державна система ще й досі залишається не до кінця зрозумілою і проаналізованою, тому що на відміну від нацистських держав не зазнала поразки в Другій світовій війні і деякі її рудименти, які багато в чому ще не дійшли до свого логічного завершення, в часткових проявах можуть зберігатися в різних країнах світу ще й до сьогодні – якщо вже навіть не у формі державного устрою, то в усякому разі – у вигляді стереотипів мислення і поведінки. Можливо частковим виходом з такої ситуації могло би стати проведення суду над злочинами колишньої комуністичної системи, якщо би такий колись вдалося здійснити - не з тією метою, щоб засудити конкретних людей, але щоб зуміти відділити те позитивне, що могло існувати навіть в тій системі, від всього негативного, небезпечного чи навіть людиноненависницького. Ми ж поки що спробуємо поглянути хоча би на найголовніші еволюційні наслідки такого державного устрою:
1) знищувалася інтелігенція та розумніша частина суспільства, що проте при всій своїй жорстокості та негативній суті на початках мало позитивні наслідки - так як звільнилося "поле для діяльності", на якому народилося багато нових народних талантів, які до того часу не мали можливостей розвитку, пригнічувалися існуючою системою.
2) знищували не тих, хто не мав "правильної" національності, як в нацизмі, а тих, хто не визнавав певної комуністичної системи цінностей, ставав "ворогом народу" Під це іноді попадали цілі сім’ї і навіть народи, тому в результаті і сформувалася людина з певний образом "правильної поведінки" та "правильної" системи цінностей.
3) далі, вже в пізніші часи, реально розвиватися міг тільки той, хто включався в нову систему комуністичних общинних цінностей - визнавав зверхність влади, корупцію і родичання. Разом з тим така людина повністю втрачала здатність до самостійного життя і починала або пасивно служити існуючій владі, змирившись з існуючим станом речей, або повністю визнавала такі цінності за свої і ставала такою, як це від неї тією системою і вимагалося.
3. Сучасна система західної демократії.
Така система в її теперішньому вигляді сприяє розвитку або тих, кому вдало вдається прилаштуватися за рахунок соціальної допомоги і підтримки - або тих, хто має можливість розвиватися в бізнесі, чи хто включений в систему політичної боротьби, тобто має певну приналежність до влади – чи то політичної, чи то – економічної, всім іншим же відводиться роль пасивних статистів-виборців. Проте це далеко не завжди дає відповідь на питання - яке потомство буде давати кожен з вищеперерахованих класів і як це буде впливати на розвиток суспільства в подальшому і чи буде він позитивним. Переважно виходить якраз навпаки - коли найбільше дітей народжують нижчі верстви населення, а люди здавалось би більш інтелектуально розвинуті в кращому випадку мають одну-дві дитини і таким чином таке суспільство продукує в основному або людей лише з цілком певною системою цінностей, які дуже часто хочуть добитися чогось для себе, не залишивши потомства, або тих, хто привикає пасивно жити за рахунок системи. Надалі на перших порах це напевно приводить до позитивного розвитку нового покоління, яке приходить на зміну „ненародженим дітям” тих, хто мав би стати елітою суспільства, але потім швидше за все призведе до певного зниження рівня розвитку всього суспільства, або до його видозміни - залежно від співвідношення цих різних еволюційних факторів між собою. Можливо саме тому для західного суспільства настільки важливою є наявність саме середнього класу – як відносного фактору стабільності та гарантії майбутнього розвитку.
2. Суспільна еволюція.
Проблема в розумінні цього процесу полягає в тому, що він надто тісно пов’язаний з еволюцією біологічною, але одночасно відрізняється тим, що людина, на відмінність від тварин, має ще одну рису - наявність розуму (свідомості?). Таким чином вирішальним фактором дуже часто стає вже не тільки те, що в еволюції біологічній - можливість виживання та продовження роду - але й те, що діяльність розуму навіть однієї людини змінює ті природні умови, розвиватися в яких доводиться вже всім.
Перш за все це пов’язано з найцікавішою характеристикою еволюції, яка досі не попадала в наше поле зору. Мова йде про те запитання, відповідь на яке не зміг дати в свій час навіть творець цієї теорії - Чарльз Дарвін - ускладнення видів. Річ в тому що стаючи більш досконалою, людина починає впливати і на оточує життя так, що комусь новому для того щоб якось реалізувати себе, вже доводиться перевершувати цей колись ще недосяжний, а тепер вже загальноприйнятий рівень. І чим більш складнішим він виявляється - тим складнішими виявляються умови розвитку для всіх наступних поколінь. Тобто з одного боку та людина, яка вижила (не померла на протязі свого дорослого життя) може так і не залишити ніякого сліду в тому житті ні у вигляді продовження роду, ні у вигляді ускладнення соціальних умов (залишеної після себе духовної чи інтелектуальної спадщини), а з іншого – навіть та, що загинула і не змогла прожити все життя, або прожила і не залишила потомства, може все-таки такий помітний слід залишити.
Крім того, по-друге, людина все-таки в певних межах може змінюватися на протязі навіть свого власного життя, не чекаючи наступних видозмін і мутацій – змінюючи свої уявлення, переконання, манеру поведінки, тому зміна соціальних умов, створена іноді навіть всього однією людиною, змінює і людей, і суспільство відносно швидко.
Але й це ще не все – по третє, навіть ці питання і то все-ще залишаються в деякій мірі прив’язаними до проблеми біологічної еволюції, нас же цікавить щось навіть ще складніше - еволюційний добір тих, хто може впливати на розвиток держави. Тобто кого саме може вибирати держава, як до певної міри самостійний організм, на роль того, хто буде керувати її долею, і як саме це на її долю і вплине. І ось саме тут можуть і відкритися деякі досить цікаві закономірності:
- наприклад радянська система останніх часів (брежнєвського типу) продукувала людей залежних і незданих до самостійного, без опіки держави, життя, але зате ті, хто сприймав в себе цю систему цінностей - брехні, корупції, блату, родичання і знайомств, дуже часто могли добитися неабияких успіхів, що багато в чому породило і теперішні проблеми в Україні, перейшовши до нас у вигляді посткомуністичної спадщини;
- система західної демократії - здогадайтеся самі - відбирає (на виборах перемагають ті), хто вміє краще перемогти (нав’язати потрібну думку про себе виборцям) і хто менше потім буде відповідати за недотримання зобов’язань, якщо в нього щось не вийде так, як він це перед тим заявляв - тобто продукує тих, хто краще вміє обманювати народ, створюючи таким чином нові соціальні умови вже для всіх;
- система влади в Україні в епоху Кучми продукувала в першу чергу лише тих, хто підпадав під певну систему цінностей – наближеності до президента та визнання корупційних бізнесових зв’язків, створивши таким чином відгороджений від зовнішнього світу клуб обраних, який вже не тільки не міг забезпечити повноцінний розвиток держави, але й не зумів передбачити навіть тих тенденцій, які згодом привели до його знищення.
Таким чином і виходить, що суспільна еволюція породжує два важливих наслідки:
1) Вибір системи влади (системи державного управління) – яка може бути наприклад настільки корупційною як в брежнєвські часи, або такою, як в системі західної демократії, коли більш успішними стають люди, які визнають таку західнодемократичну систему цінностей, або й будь-якого іншого типу.
2) Розвиток вже всього суспільства вже в таких, нових умовах і продукування нового типу людей, навчених жити вже за таких умов.
ІІІ. Взаємодія влади.
Таким чином і наступна еволюція людини і розвиток всього суспільства – тобто і еволюція біологічна і суспільна починають залежати вже від того, в яких саме умовах живуть люди, якою є їхня державна система і як саме побудована система влади, яка керує їхнім життям. Дуже часто кажуть, що людина завжди самостійно проживає своє життя, і що тільки так і потрібно робити, не переймаючись надто складними питаннями, але на практиці ми бачимо інше – те, що державна влада завжди впливає на подальший розвиток людини – якщо навіть не безпосередньо, то опосередковано через еволюційні фактори навіть тоді, коли ми не замислюємося над цим.
1. Влада, як вона є.
Але що таке державна влада? І що таке влада взагалі? Щоб уникнути зайвих ускладнень, скажемо дещо спрощено - що для кожного з нас важливим є лише одне – те, що підвладно нам, що ми можемо зробити в своєму житті. Тобто це можливість вже зараз отримати те, що ми хочемо, і можливість отримати щось більше в майбутньому. Тому тоді, коли людина краще чи гірше реалізує такі свої прагнення – тоді здебільшого і запитань в неї щодо діяльності державної влади не виникає. Але насправді людина далеко не завжди може вирішити всі свої проблеми повністю самостійно - і тому іноді надзвичайно важливим для неї стає об’єднання з іншими, подібними собі – саме так і виникають перші суспільні утворення і держави*. Так державною владою може стати або хтось, хто добився її внаслідок якихось своїх особистих якостей, або хтось, хто був вибраний як людина, якій народ делегує свої повноваження на здійснення діяльності в тих сферах, де кожен з нас не може зробити це самостійно. Якщо ж говорити про демократію як про владу народу, то для нього самого - це влада над його життям, його здатність забезпечити своє життя таким, як він того хоче. Якщо це можливо - тоді він володіє такою владою, якщо ні - то не володіє. Тому в загальному влада народу може існувати у вигляді влади:
1) над його власним життям;
2) над тим, кому він раніше делегував повноваження на управління якоюсь частиною свого життя;
3) над тим, хто самовільно захопив такі повноваження в силу якихось своїх особистих якостей.
Звичайно з радянських часів нас привчали до думки що народ і влада єдині, тому говорити про владу народу над кимось, хто ним управляє, видається на перший погляд просто смішним – „слуги народу”, мовляв, нам і так служать. До того ж народ, за означенням, узагальнююче поняття, і кожен чиновник чи керівник теж повинен до нього належати, тому здається дивним говорити про владу народу над якимись конкретними, реальними людьми. А проте може бути і таке - і влада над кимось, але тільки тоді, коли народ сам по собі неоднорідний, поділений на два класи, один з яких є менш чисельним і "народом” себе не вважає, тобто коли є аристократія (чи якась самопроголошена еліта) і прості люди, відділені від влади – яких і вважають народом. Тоді дуже часто буває так, що в моменти розплати за своє колишнє пригнічення – повстань і революцій, вони мстять за своє пригноблення і іноді навіть фізично знищують своїх колишніх правителів. Так і виникає влада народу над цією аристократією чи елітою - тими, хто раніше управляв ним, але здебільшого раніше в історії усі такі випадки ніколи не закінчувалося нічим добрим і як наслідок приводили або до анархії, або до охлократії. Правда тут класики марксизму-ленінізму придумали щось зовсім нове – постійний контроль народу над будь-ким, хто тільки здійснює хоч якусь владу - диктатуру пролетаріату. Ця ідея насправді в своїй основі є достатньо цікавою, але вона породила далеко не однозначні наслідки. З одного боку – на перших порах такий контроль дійсно здійснювався, що справді давало змогу будувати таке суспільство, яке в основному відповідало його основним прагненням - це пояснює певне економічне і соціальне піднесення народних мас в перші роки радянської влади, десь в період 1922-1926 рр. і трохи пізніше. Але взявши за основу лише його частину – пролетаріат, радянська влада згодом майже повністю знищила селянство, наслідки чого ми переживаємо ще й досі. До того ж невірним виявився все той же поділ народу на два класи – вибраних, тобто тих хто має доступ до влади, хай навіть тепер це вже був пролетаріат, та на всіх інших. Це згодом привело до узурпації влади тільки однією частиною суспільства, народження нової бюрократичної еліти та до всіх наступних подій епохи сталінізму, після чого навіть перші зародки народного управління були майже повністю придушені новітньою тоталітарною системою. Тому напевно щоб зрозуміти, про що саме йдеться і як саме можна забезпечене дійсне народовладдя, очевидно доведеться говорити про дві основні речі, які вже достатньо добре відомі на теперішній момент – розподіл влади на законодавчу і виконавчу, і просто спробувати зрозуміти чим саме займається, чи повинна займатися кожна з них. Але щоб не заплутатися остаточно, давайте по порядку.
1) Законодавча влада.
Так першим завданням законодавчої влади стає завдання забезпечення подальшого розвитку держави - тобто створення того позитивного образу майбутнього, якого ми хотіли би досягнути для себе. Саме так і відбувається тоді, коли на виборах борються ідеології партій – програми майбутнього розвитку, і з цієї точки зору навіть останнє впровадження пропорційної системи виборів в Україні здається навіть більш логічним і правильним. Другим - вибір того, „ХТО САМЕ” буде реалізовувати таку ідеологічну установку – вибір конкретних партій та їхніх представників – членів партій, кандидатів в депутати. Третім - вибір того, „ЯК” саме це робити, вибір програми реалізації ідеологічних цілей, тобто конкретної програми впровадження ідеології в життя. Тобто щоб не тільки вибрати напрям розвитку, кінцеву ціль, але й те, яким чином її досягати, так щоб методи досягнення цілі не знищували саму ціль, інакше можна повернутися до того, що в свій час реалізовувала сталінська радянська влада – коли будуючи щасливе суспільство майбутнього, вона замало не знищила чи не половину населення своєї країни – так що навіть якщо би ця ціль в результаті все-таки і була досягнута - то жити в такому суспільстві вже просто було би нікому. І ось щоб не допустити загрози такого чи іншого настільки ж небезпечного варіанту розвитку подій і виникає необхідність впливу на законодавчу владу хоча би у вигляді якихось дострокових парламентських чи президентських виборів – чого зараз дійсно зовсім немає. В загальному ж, вже на цьому етапі виникає як мінімум три умови, за яких може виникнути необхідність впливу на вибраних депутатів, їхнього відкликання чи заміни, або й проведення повторних чи дострокових виборів у повному складі:
а) неправильний вибір – адже і народ може помилитися у своєму виборі і тільки пізніше усвідомити це, таке теж буває;
б) тоді, коли після виборів випливає обман – тобто коли якась з політичних сил або хтось з колишніх кандидатів в депутати починає робити не те, що декларував раніше, в ході передвиборчої компанії;
в) методи досягнення задекларованих цінностей виявляються неправильними або й відверто небезпечними.
2) Виконавча влада.
Але це ще не все – по-друге мова піде про виконавчу владу, тому що багато яких завдань людина повинна виконувати вже зараз – кожен з нас це знає, коли йому потрібно щось вже тепер, зараз, чи то просто в повсякденному житті, як можливість отримати гідну роботу чи хорошу освіту, так і тоді, коли необхідне звертання до органів влади – наприклад отримання дозволу на право займання певним видом діяльності або хоча би навіть якась сама елементарна довідка. І цікаво що виконавча влада виконує як і ті завдання, які їй поставила влада законодавча – тобто реалізує той, визначений на виборах напрямок розвитку, програму еволюції, так і виконує всі ті справи, які вже давно стали звичними для нас, стали нашим сьогоденням – забезпечує можливість навчання, виховання дітей, отримання харчів і житла, та регулює відносини між громадянами. Тобто така система влади вже діє не тільки заради майбутнього, але й заради сьогодення, в теперішньому часі, і хорошою виконавчою владою і справді здається така, діяльності якої ми просто не помічаємо, яка не заважає нам жити так, як ми того хочемо і дозволяє отримувати для себе основні матеріальні блага. Якщо ж такого немає – тоді і виникають перші проблеми. Саме так дуже часто і виникає корупція – як можливість хоч якогось впливу в першу чергу саме на виконавчу владу – особливо якщо нормальним чином добитися такого не вдається, або тоді, коли якийсь громадянин хоче таким чином отримати для себе якісь додаткові переваги перед іншими. Власне кажучи, якщо говорити про владу як про народовладдя, то це стає відображенням іншої тенденції – того, що така влада, яка здійснює якісь завдання що їй поставив було народ, відповідно мала би і оплачуватися грошима народу, як воно на практиці і є зараз. От тільки тут якийсь парадокс виходить – коли влада, найнята народом за гроші народу – сама від нього ніякої зарплати не отримує, але замість того має повний доступ до використання всіх його грошей і практично всіх його національних багатств. Хіба це не дивно? І хіба це не прямий шлях до зловживань? Тому з цієї точки зору можливість за свої гроші примусити якогось чиновника виконувати те, що тобі потрібно, здається навіть достатньо розумною і справедливою – не говорячи про інші її негативні наслідки.
3) ... представницька?
Проте зараз мова не про це, вірніше не тільки про це. Справа в тому, що в Україні з впровадженням пропорційної системи виборів справді відбулися певні зрушення в її політичній системі. Не скажемо позитивні чи негативні – швидше можна сказати - в сторону. Дійсно в ідеальному вигляді така пропорційна система виборів має означати боротьбу на виборах:
а) партійних ідеологій;
б) їхніх програм;
в) самих партій.
Тобто мова йде про те, що на виборах народ вибирає ідеологію – напрям наступного розвитку держави, своє майбутнє. Потім вибирає програму – спосіб досягнення тих цілей, які ставить перед собою така ідеологія, і нарешті вибирає тих, хто буде цю програму і цю ідеологію впроваджувати в життя. Але вся ця процедура стосується лише одного – майбутнього розвитку держави і зовсім не каже нам про те, яким має бути наше життя тепер, вже зараз. Звичайно на перший погляд дуже часто здається, що саме так і треба, що саме майбутнє нас і цікавить – але що робити тоді, коли з кожним роком воно все-далі і далі віддаляється від нас? Коли людина хоче жити вже зараз, або коли їй просто, через її вік наприклад, залишається жити не так вже й багато на цьому світі? Чи тоді, коли таке майбутнє-ідеологія настільки віддалене, що невідомо чи його хоч колись можна досягнути і чи можна досягнути взагалі, як це було з ідеєю комунізму? Звичайно можна тоді говорити і про те, щоб вибирати ближчі цілі чи реальніші завдання, але справа виглядає так, що з прийняттям пропорційної системи влади була повністю втрачена друга складова виборчого процесу – та, яка хоча би в недосконалій формі, але існувала в радянській системі – система представників народу, так що навіть саме звання „народний” депутат тепер вже звучить більше як насмішка. Тобто тих, хто мав би контролювати законодавчу і виконавчу владу в період між виборами на предмет відповідності того, що вона робить, тому, що було заявлено раніше, зараз практично зовсім немає. І тому якщо ми говоримо про те, що необхідно забезпечити додаткові можливості впливу на законодавчу владу у вигляді дострокових виборів або відкликання депутатів, і про те, що зараз зовсім немає ніякої можливості впливати на виконавчу владу так, щоб вже тепер отримувати те, що тобі потрібно, то напевно і одне, і друге мало би здійснюватися якимось схожим чином, через механізм контролю з боку народу – наприклад створенням цілого інституту його представників. В якійсь мірі ця ідея вже була реалізована в радянські часи – через ту ж ідею диктатури пролетаріату, через профспілки і народний контроль, через місцеві органи влади (місцеві ради) – але навіть тоді повністю цей механізм свого розвитку так і не отримав, і кінцеве керівництво здійснювалося партійною номенклатурою, фактично непідзвітною нікому. В той же час ми вже говорили про те, що виконавча влада виконує не тільки ті завдання, які покладені на неї владою законодавчою по забезпеченню ідеології майбутнього розвитку держави, але й вирішує поточні, повсякденні справи. До того ж виконавча влада далеко не завжди складається з одних тільки виборних посад і насправді велика кількість чиновників, які її становлять, є звичайними працівниками, професіоналами своєї справи і людьми, на яких поширюються норми звичайного трудового законодавства – тому неможливо і навіть дуже часто просто незаконно застосовувати до них механізм відкликання з посади. Тому очевидно, що навіть при наявності інституту народних представників, вплив народу на неї мав би забезпечуватися якимсь іншим чином, ніж на владу законодавчу – можливо навіть через реалізацію того механізму оплати праці, який в такому спотвореному вигляді існує в корупції, хоч і незрозуміло, як саме можна так зробити, щоб приватний інтерес кожного чиновника полягав в інтересах держави, а не в можливості отримати для себе якісь додаткові вигоди від використання займаного становища. Цілком очевидним є лише те, що навіть встановлення достатньо великої заробітної плати теж буде явно недостатнім кроком, оскільки насправді мова тут йде про щось зовсім інше – не про постійно встановлений рівень грошових коштів, хай навіть і достатньо високий, а про якийсь інтерес до результатів своєї діяльності, який мав би залежати від вкладу кожного державного службовця чи чиновника в розвиток державних справ і успішного виконання покладених на нього завдань, та від розвитку всієї держави.
2. Ідеологічні цілі та методи їх досягнення
Якщо ж тепер спробувати узагальнити все вищесказане, то можна виділити декілька важливих речей, які в першу чергу будуть стосуватися саме виконання поставлених завдань – того, що саме і як треба робити, щоб досягнути бажаної мети, якою вона би не була.
Перш за все треба відмітити те, що будь-яка, навіть сама благородна ціль, не повинна досягатися таким методами, які знищують її в процесі досягнення – так, як не можна досягнути загального блага для всіх, знищуючи чи принижуючи при цьому тих, хто мав би прагнути цього щастя – як це було при побудові комунізму, коли „залізною рукою” намагалися зігнати всіх в примарний ідеологічний рай.
По-друге – коли ми хочемо зробити щось, що на той момент здається нам позитивним і хорошим, то для цього спершу ми звичайно мусимо розглянути і всі ті умови, коли таке завдання може бути не виконаним, тобто розглянути те, що може нам завадити. Тому з цієї точки зору підхід до вирішення проблем, які стоять перед політичною системою влади, мав би передбачати можливість вдоволення потреб меншості так, що вона не заважала (не була проти) здійснення тих завдань, які стоять перед більшістю – і ось тут і виникає перше серйозне зауваження. Таке ставлення до меншості – щоб вона не заважала виконанню поставленою цілі, хай навіть та була обрана і на загальних виборах – цілком може означати і те, що її просто треба примусити змиритися з цим і силовим способом, можна навіть з використанням армії чи міліції – але навряд чи таке вже можна буде назвати справжньою демократією. Тому не можна говорити про демократію просто як про волю більшості - така система управління, яка для нас тепер асоціюється зі справжнім народовладдям, має передбачати такі умови розвитку всієї держави, при яких більшість не пригноблює меншість а навпаки - створює їй всі сприятливі умови для розвитку, тому що демократія – це влада всього народу, а не якоїсь його частини і тому що права однієї частини суспільства не повинні порушувати прав іншої. Тобто справжня демократична система має розвиватися так, щоб новий розвиток суспільства відбувався не за рахунок погіршення майнових чи моральних прав якоїсь її частини. Тому навіть на виборах мова повинна йти не про боротьбу за те, „чия правда правильніша”, а саме за перемогу такої ідеї розвитку держави, яка враховувала би інтереси всіх, всього народу, а не якоїсь однієї вибраної групи, незалежно від того, більшість чи меншість вона становить - чого на жаль зараз зовсім нема, так як вся система західної демократії передбачає реалізацію лише однієї програми і до того ж зовсім незрозуміло, як після виборів та партія, яка набрала більшість голосів, могла би заодно вдовольнити і побажання меншості, не порушивши при цьому виконання своїх обіцянок і своєї програми. Голосування же за ту ідею-ідеологію, яка набере більше голосів, насправді повинно означати лише одне – що така ідея і такий напрям розвитку здаються на даний момент більш правильними більшій частині населення, а отже ймовірно вони і є ближчими до істини, але кінцевим критерієм їхньої істинності може бути лише одне – перевірка таких програм і ідеологій в реальних умовах, в процесі їхнього впровадження в реальне життя.
По-третє - по великому рахунку справжня демократія існує не просто там, де визнаються права меншості, мова йде ще й про те, що кожне психічне уявлення, кожна ідея, стереотип поведінки чи мислення, який керує масами, завжди існує і в своїй протилежності – тому говорячи про більшість, ми автоматично повинні говорити не просто про меншість, а й про протилежність більшості, антитезу суспільству і народу – всього про одну людину. Саме так і виникає необхідність захисту прав саме однієї людини, інакше можна збудувати навіть таку систему, при якій всі будуть щасливі, і кожен окремо – нещасним. І хоч таке поєднання на перший погляд здається диким і незрозумілим, але таке ми теж вже переживали – ще не в такі віддалені радянські часи, коли саме народ визнавали мірилом істини і єдиним справжнім носієм влади і в той же час кожного громадянина розглядали як потенційну загрозу існуванню держави і навіть могли в будь-який момент оголосити ворогом цього самого народу. Щось схоже переживала в свій час і Європа, але вона, позбувшись примари нацизму, змогла зробити з того свої відповідні висновки, прийшовши в результаті до законодавчого закріплення саме прав і свобод громадянина, вперше за всю історію людства поставивши права людини вище права сили, хто би не був джерелом цієї сили – чи то інша людина, чи то навіть держава, що і привело в результаті до визнання гуманізму як основи сучасної політики і кінцевої цілі демократії. Тому сучасна система західної демократії, попри всі свої недоліки, має проте одну важливу рису – законодавче закріплення прав людини аж до розвитку правової держави, яка справді гарантує панування верховенства права, але не закону. Тобто будь-яка система влади визнається демократичною не просто тоді, коли в ній здійснюється принцип народовладдя, коли проводяться голосування які визначають волю більшості, яка і приймається за основу як воля народу, але й тоді, коли така воля більшості не принижує і не ущемляє прав меншості, навіть якщо така меншість буде складатися всього з однієї людини. Єдине зауваження, правда, полягає в тому, що права і свободи одного громадянина не повинні порушувати прав і свобод іншого. Тому для регуляції таких відносин між громадянами повинні працювати вже усі три гілки влади:
а) законодавча – створюючи відповідні закони;
б) виконавча – впроваджуючи закони в життя, слідкуючи за їхнім виконанням та забезпечуючи виконання судових рішень;
в) судова - вирішуючи можливі конфлікти між громадянами шляхом застосування і трактування законів та забезпечуючи їхнє виконання, визначаючи міру покарання їхнім порушникам.
Цікаво, що основою такого справедливого розвитку суспільства і гарантування і прав людини, і прав всього суспільства починає ставати судова влада, необхідності існування якої ми майже не бачили раніше в нашому дослідженні, та законодавче визнання прав кожної людини, на відміну від „блага всього народу”, чим так часто прикриваються особливо якраз при тоталітарних, недемократичних режимах. Влада ж, яка забезпечує права більшості, порушуючи при цьому права меншості і навіть права всього однієї людини, буде лише диктатурою більшості, але аж ніяк не демократією.
Ну що ж – тепер ми вже напевно можемо сказати, що при реалізації таких завдань, які ми вже встановили для себе – відновленні інституту народних представників, створенні механізму, який би дозволяв впливати на вибрану владу в процесі виконання нею її завдань, забезпеченні прав меншості та прав людини – і можна було би говорити хоч про якусь систему народовладдя, і все це при виконанні попередньо наведених нами умов – незалежних засобах масової інформації, які надають об’єктивну оцінку, наявності розвинутої опозиції та недержавної духовної та інтелектуальної еліти. Але поки що того нема – і як забезпечити виконання на практиці таких умов, особливо щодо можливості впливу на владу та створення інституту народних представників - все ще так не до кінця і зрозуміло, хоч і якоюсь відповіддю на це питання напевно могло би стати створення хоч якогось механізму відкликання вже вибраних депутатів чи запровадження нових технологічних засобів – так, щоб думку народу можна було враховувати не лише на виборах, але і в інші важливі моменти. Чи може частковим виходом з ситуації могло би стати щось схоже до ідей, які почали активно обговорюватися в Інтернеті як можлива заміна існуючій демократичній системі.**, де пропонують додатково ввести електронні центри рейтингування, які і будуть надавати можливість громадянам висловлювати свою думку не чекаючи чергових виборів. Звичайно зрозуміло, що поле для діяльності тут відкрите для всіх, але говорячи про бажання щось змінити в сучасній демократичній системі і про бажання і далі впроваджувати в життя гуманістичні цінності, ми не можемо не сказати і про все те, що може заважати нам на цьому шляху, так щоб уникнути можливих небезпек, деякі з яких можуть виявитися достатньо серйозними, інакше всі ці наші роздуми так і залишаться лише утопією...
Портал українця - www.vox.com.ua |
| Коментувати: 0
|
Дата: 11-26-2006 22:07
|
|
|
|
